Każdka pomoc jest lepsza od stu rad. (Przysłowie ludowe)

Іванків: землі Чорнобиля

Іванків: землі Чорнобиля

Чергова поїздка нашої мобільної бригади з допомогою прямувала до багатостраждальних сіл зони Чорнобильської АЕС.

Іванків, Димер, Катюжанка, Сукачів…

Іванків – селище міського типу на березі славної річки Тетерів. Селище розташоване за 80 км від Києва та за 50 км від Чорнобиля. Колони ворожої техніки сунули до Києва саме повз селище, шляхом, який пролягав Окружною автодорогою, оминаючи Іванків.

Від побаченого і почутого здоровий глузд відмовляється сприймати це ось так, відразу. Дико і страшно лунають ці історії з життя простих українців, мирних мешканців зі словами „вбили, закатували, розстріляли”… Ще місяць тому своє життя вони б описували інакше, бо нікого не кривдили, спокійно жили, народжували дітей, навчали і лікували, подорожували, мріяли, планували, засмучувалися і раділи…

Пізніше сили ЗСУ підірвали міст через річку Тетерів, аби припинити подальше просування російської бронетехніки.

Це зупинило кілометрові колони, але не спинило звірячу лють російських солдат, які почали вдиратися до будинків мирних жителів, аби помститися за військові поразки простим людям.

В селі Катюжанка лютували кадирівці, вони розстрілювали і підривали автівки людей, які намагалися виїхати або пересувалися селом. Мешканці села розповідають, що потім, вже вбитим чоловікам, солдати вирізали геніталії, розвішуючи „гирлянди” з людської плоті, вони жартували і дико реготали. А ввечері вони шукали „украинских невест”…

Ось вони, страшні та огидні сліди «русского мира»: розбиті дороги, купи згорілої ворожої техніки, зруйновані будинки,  пограбовані крамниці

В Іванкові та селах цього району наших хлопців з обіймами і сльозами на очах зустрічали місцеві жителі, яким довелося останній місяць, безперервно, бачити найстрашніший трилер в свому житті, наживо… Вони, хто пережив, але ніколи не забуде страшні ночі окупації, плач голодних дітей, щоденні звірства окупантів, вбивства сусідів, знущання над родичами, вони зустрічали своїх…

Наші хлопці доправилидпомогу, зібрану Фундацією та дружніми колективами колег-волонтерів Волині та Рівненщини: продукти харчування, ліки, засоби гігєни.

Лікарі Іванківської районної лікарні отримали все необхідне: медикаменти, перв’язувальний матеріал, засоби дезінфекції, розчини для крапельниць.

Ми також не могли не завітали до Сукачівського психоневрологічного інтернату, коли довідалися про їхні потреби. Тут перебувають люди похилого віку та з особливими потребами. Дуже сподіваємося, що стареньким, а також їхнім янголам-охоронцям – тим людям, хто щоденно турбується і доглядає, наша допомога була вчасною.

Завершуючи нашу подорож до Іванківського району, хочемо поділитися ще однією, на нашу радість, щасливою історією родини з київської Іванківщини. Щасливою, бо всі залишилися живими, врятованими і нині перебувають у безпеці. Це історія багатодітної мами з села Русаки Іванківського району – Світлани. Їй з дітьми довелося пережити довгі і страшні дні окупації, залишитися живою і врятувати родину.

Вона, мама вісьмох дітей, згадує про ті страшні перші години війни, коли над селом літали гелікоптери, ракети пролітали над самими дахами будинків, а на околицях вже гуркотіли колони танків.

Виїхати було не можливо, бо не мали власного транспорту, а через декілька днів підірвали мости. Потім вони заїхали в самі Русаки. Прибігли дівчата із сусідньої вулиці і сказали, що танки вже в селі. Було дуже страшно. Російських солдати прийшли до нас в хату. Питали скільки людей. Коли побачили п’ятеро дітей, трохи заспокоїлись, але нишпорили по всім куткам. За декілька днів вони повигрібали всі харчі. Не було світла, газу, їжі„.

В черзі за хлібом можна було не достоятися, особливо, коли ти 827-ий за списком. Ось так тоді доводилося виживати…

Світлана розповідає, що місяць харчувалися самою рибою, яку безкоштовно роздавав людям власник рибгоспу в Іванкові. 13-річному сину Світлани Ромі доводилося ходити до Іванкова 11 кілометрів.

Це були самі страшні години в моєму житті. Години очікування і розуміння власної безпорадності. Одно разу, коли Рома пішов по їжу, біля нього зупинилась автівка з українськими номерами, але розписана свастикою V. Наказали дитині сісти в машину. Рома дуже злякався, але вибору в нього не було. На щастя, вони привезли його до блокпосту в селі, і викинули з машини зі словами : „Мы вам пиздюка привезли, забирайте”. Дитина досі з жахом згадує той день„.

Окупанти не дозволяли ходити більше двох, чоловіків могли відразу розстріляти, просто так.

Одного разу нас з чоловіком наздогнала бабуся з нашого села, вона була з велосипедом, бо тяжко нести продукти з Іванкова 11 км. Коли вони (окупанти) побачили, що нас йде троє відкрили вогонь, ми мусили лягти на траву, і вона біля нас спалахнула. Коли перестали стріляти, ми загасили траву, розділилися і пішли далі„.

Світлана з сином Романом

Nasza kolejna podróż z pomocą ludzi udała się do wyludnionych wsi i miast obwodu Kijowskiego. Obwód iwankowski, strefa elektrowni jądrowej w Czarnobylu. Nie można znaleźć słów do opisania tego, co widzisz i słyszysz…

Konsekwencje bombardowań rakietowych i obrzydliwe ślady „rosyjskiego świata” były uderzające: zerwane drogi, stosy spalonego sprzętu wroga, zniszczone domy, splądrowane sklepy, okaleczeni i zabici cywile z dziećmi w zwęglonych samochodach i drogach, groby z zakopanymi i torturowanymi ludźmi. Tego się nie da ani zrozumieć, ani wybaczayć

Ci, którym udało się przeżyć miesięczną okupację, to wycieńczeni ludzie z bólem w  oczach. Ci, którzy przeżyli, ale nie zapomnieli strasznych okupacyjnych nocy, płaczu głodnych dzieci, codziennych okrucieństw, mordów sąsiadów, zastraszania bliskich… Ze łzami i radosnymi uściskami witali swoich…


Dodaj komentarz

Twój adres e-mail nie zostanie opublikowany.